Походження села Боднарів. Перші письмові згадки.
Село Боднарів розташоване в долині ріки Лукви на Приломницькій та Прилуквиській височинах. Віддаль до Івано-Франківська - 18 км, до районного центру Калуша - 12 км, до м. Галича - 18 км. Особливо захоплюючий краєвид Боднарова приваблює кожного, хто дивиться на цей населений пункт з боку села Майдан. Перед вашими очима видно хати, сади, річку, шосе, а найбільше - храм Пресвятої Богородиці. Дивишся і думаєш: прекрасні люди тут живуть. Вони своєю працею створили цей Божий Храм.
Все це радує душу і хочеться на весь голос вигукнути: „Доброго ранку тобі, старий-молодий Боднарове! Тобі 580!"21.
В далекому минулому долина ріки Лукви була заболоченою, зарослі верболозу та дерева вільхи, а поміж ними ділянки стоячих вод, де водилася риба, видри, раки. Під час повеней, які повторювалися через 40-50 років (як це було вХХ столітті), долина річки вкривалася наносами мулу, ставала сухішою і тим самим перетворювалася на родючий грунт. Ці ділянки землі нині є найкращими для землеробства.
Зручнішими були ділянки землі вздовж потоку Бабинка, а до того ще й джерела питної води. Тут і знайдено кам'яні скребачки, якими чистили шкіру тварин для виготовлення взуття та одягу. Знайдено кам'яні сокири. У 2002 р. в Галичі віднайдено стоянку первісних людей, які жили тут 200 тис. років тому. Це кам'яні знаряддя побуту (газета "Галичина", 5 вересня 2002 р.).
Знахідки під час археологічних розкопок вздовж Дністра і прилеглих до нього територій свідчать, що близько 15 тис. років тому у новому кам'яному віці VI-IV тис. до н.е. відбувався поступовий перехід від збиральництва та полювання до скотарства і землеробства. В добу міді (IV-III тис. до н.е.)1 на придністровських землях сформувався постійний землеробський устрій. Люди вели осілий спосіб життя. В ранньому залізному віці (по І тис. до н.е.) вже була одна система землеробства. На цей час припадають перші письмові згадки про слов'ян.
Археологи під час розкопок в Рогатинському, Тлумацькому, Галицькому районах знайшли речі, які свідчать, що тут жили скотарсько-землеробські племена. Це підтверджують знахідки: коси, серпи, відбитки хлібних зерен на обпаленій землі.
Знайдені рештки тваринних кісток свідчать про те, що селяни тримали велику рогату худобу, овець, свиней та ін.
Жили слов'яни, об'єднуючись в територіальні общини, у них не видно майнової нерівності.
За вісім кілометрів від Боднарова біля с. Підгірки було знайдено пам'ятки комарівської культури (с. Комарів Галицького району). Це кам'яні зернотерки, просвердлені кам'яні сокири, клиновидні скребки, кістяні шила, глиняний посуд.
На території Боднарова, у долині-урочищі Бабинки, знайдено кремяні скребки, відбійники, зернотерки, кре-м'яні наконечники для стріл, уламки глиняного посуду, шматок бивня носорога та ін.
Як стверджує академік В. Грабовецький, на території Прикарпаття виявлено 1500 пам'яток археології. Серед них найбільше могильних поховань (1038), 136 курганних поховань, чотири в Комарові на березі ріки Лукви, знайдено 20 наземних будівель з дерев'яним покриттям. Знайдено глиняний посуд, бронзові серпи, прикраси, бронзову зброю і золоті речі.
Це свідчить про розвиток ремесла. В інших селах - у Бовшеві, Вікторові, Крилосі, Підгородді, Путятинцях -археологи В.В. Баранов і І.К.Свєшніков виявили цікаві матеріали, що також представляють культуру, а саме могильники з похованням людей у скорченому вигляді, а біля них було покладено посуд, наконечники стріл, різні прикраси, що свідчить „про віру цих людей у загробне життя"6.
У I тис. до н.е. епоха міді, бронзи змінилася залізним віком: „племена перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу".
Це були племена білих хорватів, які стали складовою частиною Галицького князівства. Білі хорвати і тиверці на Прикарпатті жили у VШ-Х ст. н.е. Жили вони сім'ями, об'єднувалися в територіальні общини, у них не було майнової нерівності. Але виникло відокремлення клану «чотирьох мужів» - це племінні вожді, які пізніше стали князями2.
На території Комарова знайдено привізний посуд і римські монети І—IV ст. н.е.
У Х-ХШ ст. наш край входив до складу давньоруської держави - Київської Русі.
Під час феодальної роздробленості 1141 р. на Прикарпатті утворилося Галицько-Волинське князівство.
У «Літописі» записано: «В літо 961 р. пішов київський князь Володимир на поляків і захопив місто Перемишль,
Червен інші, які до нині під Руссю». З цього видно, що ці прикарпатські гради з навколишніми землями були під владою поляків.
У 992 р. (після другого походу князя Володимира Великого на землі хорватів) землі сучасної Івано-Франківської області входили до складу Київської Русі.
«В літо 993 пішов Володимир на хорватів, а коли повернувся він з війни хорватської, то тут печеніги прийшли по тій стороні Дніпра від Сули».
Боднарів - це частина Прикарпатського регіону, який зветься Галичиною. Назва цього краю походить від Галича центру Галицько-Волинського князівства.
1084 р. ця територія була відокремлена і поділена на удільні князівства нащадками Ярослава Мудрого.
У 1141 р. князь Володимир Володимирович утворив Галицьке князівство з центром у Галичі, яке проіснувало до 1349 р. У 1387 р. Прикарпаття завоював польський король.
Власне, на цей період і припадає заснування нашого села, сторінки якого ми намагаємося перегорнути впродовж майже шести віків в цьому історико-краєзнавчому дослідженні21.
Перша згадка про село. Перша згадка про Боднарів належить до 1421 р. хоча археологічні знахідки свідчать, що люди тут жили у давньокам'яному віці. Вони займалися землеробством, скотарством і полюванням, збиранням меду Диких бджіл, яких знаходили у дуплах дерев. Крім того було й ремесло, обробляли камінь, шкіру. Селяни постачали у княжий двір Галича хутро, сіль, худобу, мед, віск, вироби ремісників. Для перевезення солі, риби, меду по Дністру потрібні були бочки, які постачали бондарі - звідси і пішла назва „Бондар" -„Боднарів".
Друга письмова згадка про поселення Боднарів датована 1442 р. У „Словнику географічному королівства Польського і інших країв словенських" записано, що Боднарів відомий завдяки битві з татарами у 1442 р. Татари спустошили Русь аж по Львів, але Львів не здобули. Взявши в полон десять тисяч молодих хлопців і дівчат, вони зупинилися під Боднаровом. Тут їх наздогнав Глинянський староста Віндик і розбив. Тепер ділянка Лугів над р. Луквою між с. Боднаровом і с. Мисловом носить назву „татарське болото"17.
У згаданому „Словнику" вказано, що село Боднарів повіту Станіславського розташоване над р. Луквою, яка витікає за шість миль від Боднарова біля села Кривця (Луквиця Богородчанського району).
Принагідно повідомляється, що в другій половині XIX ст. в селі двір має грунтів орних 905 моргів (морг-56ар- Ф.П..), лук і городів - 768 морг, пасовиська 148 морг, лісу - 51 морг, а тваринництво було основним заняттям селян. Мешканців 1129, греко-католиків. Парафія місцева, це означає, що в селі вже була церква і священик.
Значно раніше в актах гродського і громадського суду від 8 жовтня 1624 р. вказується, що у Боднарові існувала святиня, тобто церква.
Звідки прийшли люди, що заселяли Боднарів, якого вони походження, кого вважати корінним мешканцем?
Історія лицарства Бойківщини ще мало вивчена, хоч з його родів вийшло багато науковців різних профілів -духівників, єпископів, митрополитів і гетьманів. Великий рід Сасів вже може відзначити своє тисячоліття.
Підкарпатські "Лицарі - Саси" мають у своєу гербі лукову стрілу, місяць-новик з шестикутними зірками на рогах, а над тим княжа корона, прикрашена перами - трьома у звичайних рядових лицарів, а п'ятьма - з рангом "ріттер-фон", рід якого виводив себе від батька, якого називали князем (не обов 'язково князем-володарем).
Герб лицарі носили на обороннім щиті, що відрізнявся внутрішньою окрасою-тлом, який у Сасів був блакитно-синій, рідше червоний. Розрізняють сім відмінностей такого герба (стріла вістрям вгору і місяць-новик з зірками; без стріли і три зірки над місяцем; місяць ріжками вниз і стріла вниз і т.п.).
Такий герб лицарі носили також на персні, яким печатали різні документи, або посвідчення (їх називали клейнодом).
Ось, деякі роди, що належали до гербу "Сас": Даниловичі, Дідушинські, Гошовські, Луцькі, Новосільські, Рожнятівські, Рудницькі, Струтинські, Сулятицькі, Терлецькі, Витвицькі, Волковецькі, Жураківстькі, Криховецькі, Чайковські, Березовські та багато інших, всього понад 80. Всі вони відрізнялися первісними родовими прізвищами. Ці прізвища називали придомками11.
Перелічені роди дістали свої шляхетські прізвища від осад, де на основі відповідних княжих, або королівських документів були осаджені. Такі документи відповідна комісія перевіряла через кожних 20 років. Тому кожна родина зберігала їх. Професор Михайло Грушевський перевіряв документи та підтвердив, що їх визначив та потвердив для Сасів князь Лев14.
Найбільш поширені у Боднарові прізвища - Вислобіцькі, Гошовські, Дяченко, Дрогомирецькі, Жураківські, Куцели, Луцькі, Ліщинські, Мельничуки, Різничуки, Старчевські, є також і нові прізвища: ГеругЗалевські, Химич, Цап'юк та ін.
Мало боднарівчанок виходили заміж за хлопців із сусідніх сіл, бо панувала думка, яку поширювали польська шляхта, окремі жителі, про „шляхетське походження" тих, чиї прізвища закінчувалися на -ський, -цький. До цього ще долучалася римо-католицька церква. Це дорого обійшлося боднарівчанам у 1944 році.
Розділ ІІ. Боднарів під польською короною і під владою Австро-Угорщини. (XIV – XX ст.)
Під польською короною. Після смерті боярина Дмитра Дитька 1345 р. сусідні феодальні держави Польщі Угорщина і Литва повели боротьбу за панування над землями Прикарпаття. До Кревської унії 1385 р. прикарпатською княжою спадщиною володіли польські і угорські правителі. Польський король Казимир тричі: 1340, 1349, 1352 років здійснював завойовницькі походи на Галичину.
Набіги закінчувалися поразкою. Після Казимира 1370 р. галицька земля перейшла під угорське панування. Угорський король Людовік був королем Польщі. Він передав Галичину своєму родичеві Владиславу Опольському, який правив з 1370 по 1378 рік5.
Завоювання, переділи, феодальне гноблення негативно позначилися на становищі села, міських ремісників і торгівців.
Природноекономічні умови Прикарпаття, особливо сіль, були ласим шматком, на який посягали сусіди-вороги.
В підгір'ї стояли шляхетські війська, які утримувалися за рахунок мешканців навколишніх сіл Калуша. Вони Допомагали тримати в покорі селян і міщан. Вплив на селян мали католицькі ченці – францисканці, які 1367 р. заснували в Галичині костел Святого Христа і до 1772 р. поширювали свої володіння та намагалися при цьому латинізувати Довколишні галицькі села. З кінця 1609 р. ченцям цього ордену належали боднарівські землі, на яких знаходилася церква.
Правителі Галицького староства мали свої маєтки у Львівському старостві. Власниками була шляхта Польщі.
У XV ст. селяни становили основну масу населення. Із записів книг гродських і земських І. Франко писав: „У XV віку і геть пізніше ми бачимо в Червоній Русі велику хліборобську людність - свобідну і несвобідну. Ці так би мовити дві основні категорії селян". Вільні селяни становили основу населення Галицької землі. Існувала категорія „княжих людей" - „королівські люди".
Починаючи з занепаду Золотої орди в Криму, утворилося кримське ханство, яке у 70-ті роки XV ст. визнало васальну залежність від Туреччини. Татари нападали на Покуття, а потім далі на Львівщину, Стрийщину, а значить проходили Прикарпаттям через села до Тисмениці і далі-на Калуш (через Боднарів). Рік за роком, а навіть кілька разів на рік нападали і полонили багато люду, спалюючи села і міста.
Особливо жорстокими були напади в 1498, 1570, 1589, 1594, 1616, 1618, 1620, 1622 років. Тоді було знищено 33 населені пункти. Зруйновані Снятин - десять разів, Рогатин - три рази, Тисмениця - шість, Войнилів – п'ять, Калуш – чотири рази. Така доля не обминула і Боднарів20.
Було й так, що селяни ставили сторожові вежі із жердин, на яких були солома та живиця і, звичайно, сторожа. Вночі на час нападу запалювали вогонь, і це ставало сигналом біди. Вдень посилали гінців на конях у сусідні села. Люди рятувалися, але будівлі та інші нажитки, худоба - пропадало все. Тут треба згадати, що у церквах вдаряли в дзвони на сполох. Так, мабуть, виникла нова оселя - Вістова, що неподалік Боднарова. Було й так, що селяни залишали оселі поблизу шляху з Тисмениці на Калуш, ішли далі в ліс, там розчищали від лісу ділянки, перетворювали на поле, будували хати та інші надвірні будівлі. Так виникали нові села.
Татари нападали як вовки, вбивали старих і малих, здорових ловили на аркан і полонили в ясир. Сучасник писав: „Ми бачили, як людей вбивали, стинали їм голови, жорстокий ворог кидав у вогонь їх тремтячі серця, виривав печені". Про той час співалося у піснях: „ Зажурилася Україна, що ніде прожити. Витоптала орда кіньми маленькії діти, Малих потоптала, старих порубала, А молодих і середульших назад руки Пов 'язала, під хана погнала ". Дочку священика з Рогатина Настю Лісовську продали у Стамбул Сулейману Пишному другому15.
Як описує академік В. Грабовецький у праці „Історія Калуша": „Загалом Калуш зазнав за період від 1605 по 1633 р. вісім ординських нападів". Очевидно, доля не поминула і село Боднарів. Татари діяли невеликими групами. Підкрадалися до села, підпалювали крайні будинки і з криком „аллах", „аллах" ловили і арканили людей.
У 1516 р. орда в кількості 40 тис. пішла на українські землі, дійшла до Дністра і повернула на Карпати. Воєвода Бельський дорікав шляхті, яка на все дивилася спокійно, пропонував, щоб кожне воєводство по черзі несло прикордонну службу, і тоді ворог не завдав би великої шкоди. Бельський описував, що 18 серпня 1509 р. невелика сутичка з ворогом відбулася біля Бузька, Дунаєва, Галича. Влітку 1548 р. татари вторгайся через Волинь, Поділля і дійшли до Галичини. Спалили Снятин, Тлумач, Тисменицю, Галич, Калуш, Долину. На цей раз вони більше вбивали, ніж брали в полон.
У 1612, 1621 рр., після Хотинської битви, загострилися польсько-турецькі відносини, а від цього більше потерпіли українські землі. У 1618 р. спалено сотні населених пунктів. «Під Мартиновом татари зазнали нищівної поразки. Загони по 10-15 вершників мали по декілька коней, яких міняли під час походу. До озброєння входив лук з колчаном по 20 стріл за поясом, ніж, кресало, сопілка для заклику на допомогу, Шкіряне відро, набір мотузок" (Б. Гаврилів, Я. Кісь, В. Педич ,,Історична передмова до видання". І. Левицький „Поражение татаров под Мартьтовом в 1624 г.". Львів, 1882).
Влітку 1672 р. під Боднаровом були розбиті рештки орди Селім-Тірея, „який втікав з-під Львова". Боднарівчани брали участь в цій битві, за що їм було присвоєно титул „шляхтич", що означає „знатний, відомий".
Проти татар виступили польські коронні війська під проводом гетьмана Яна Собеського. 14 жовтня 1672 р. польські війська наздогнали орду і в одноденному бою розбили її. Загинуло кілька тисяч татар, багато потрапило в полон, було визволено 20 тис. полоненого люду, в тому числі з Калуського староства. Самих тільки дітей звільнили більше тисячі. Король Ян Собеський побудував для них притулок у Калуші. 1675 п. під Калушем були розбиті татарські орди вдруге - польськими військами під проводом київського воєводи Андрія Потоцького (В. Грабовецький. Історія Калуша. - с. 91)6.
Під час визвольної війни українського народу в 1648-1654 рр. польська окупаційна шляхта на Україні переслідувала Б. Хмельницького, і він відступив у запорізькі степи, де козаки оголосили його гетьманом України. Своїм першим універсалом він закликав селян, міщан, козаків до боротьби. У трьох битвах: під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями розбив основні сили польських військ і пішов визвольним походом під Зборів і Замостя.
Коли військо Хмельницького стояло під Львівською фортецею, на Прикарпатті відбулося повстання під проводом Семена Височана. Батько Семена, Гнат, родом із с. Вікторів Галицького району, що 8 км від Боднарова, збудував замок під Боднаровом над урвистим берегом потоку висотою 18 – 20 м у південно-східній частині села. Ще й тепер потік носить назву Замковий.
Як описує академік В. Грабовецький, особа Семена Височана недостатньо вивчена в історії. Про його походження і дитинство нічого не відомо. Вперше про нього 1626 р. в одній із скарг згадують шляхтичі Сулятицькі і Боднарівські. Вони пишуть, що Гнат Височан „голосом дзвону підняв підданих у Боднарові, а коли ті зійнялися, наказав своєму синові Семену убити шляхтича Сулятицького"4.
В наступних роках звістки про Гната Височана зникають, а Семен з початком визвольної війни 1648 р. очолив повстання у Галицькій землі. „Селяни і опришки були тією ударною силою, яка під керівництвом досвідчених ватажків могла підняти повстання не менше ніж на Придніпрянщині". До Семена приєднується дрібна українська шляхта, яка в народному русі відіграла значну роль. Семен Височан звільнив від польського панування майже все Покуття. Утворилося українське самоврядування.
Повсталі обрали старшину - полковників, сотників, осавулів. Зброю діставали трофейну, яку захоплювали у шляхетських дворах і замках.
Повстання на Калущині відбулося в той же час, восени 1648 р. Найактивніше піднялися жителі села Грабівка, що за 15 км від Боднарова. Очолив повстання священик Іван, прозваний Грабівським. Рух охопив 20 сіл Калущини. Найближчим помічником і соратником Грабівського став Іван Бережницький, який був осавулом, тобто правою рукою Івана Грабовського. То й, мабуть, боднарівці брали участь у народно-визвольній боротьбі.
Ватажками в селах були сільські війти, священики. Кількість повсталих досягала 5 тисяч осіб. У повстанні брали участь цілі сім'ї, батьки з синами, братами, зятями. Озброєні були гаківницями, рушницями, ножами, вилами, косами.
Повсталі скинули старий католицький уряд, встановили свій, зробили Калуш опорним пунктом своєї діяльності. Згодом перейшли в Долинщину. Почали розправу над гнобителями в с. Рівні, знищили маєток пані Косаківської і маєток у Сваричеві.
У той час Семен Височан діяв на Покутті, здобув Пнівський замок. Повстання на Калущині тривало до грудня 1648 р.
Річ Посполита почала „вогнем і мечем" утихомирювати Галичину. Це був період нечуваного терору. Масово ув'язнювали, мучили на тортурах, вішали, стинали голови, садили на палі. Не обійшлося і без зради з боку української шляхти. Понад 2 тисячі повсталих Калущини було страчено. На палі страчені Іван Грабівський і його помічники. Уже 2 грудня 1648 р. король Польщі Ян Казимир розіслав універсали до населення Руського Воєводства з вимогою негайно припинити „бунти". Це сприяло посиленню панського гніту.
Під владою Австро-Угорщини. У 1772 р., після поділу Польщі, Галичина перейшла під владу Австро-Угорщини, як стверджує історик Іван Крип'якевич, край був відсталим. Усе господарське життя зосереджувалося в руках польської шляхти, дідичів, які використовували працю селян - далі та ж сама панщина. Вже 1772 року у Галичині склали присягу на вірність австрійському престолу. Ця територія отримала назву «Королівство Галіції, Лодомерії" (Володимира - Ф.П.) із Центром у Львові. До його території входило 18 округів, з них 12 - українські - Східна Галичина.
5 квітня 1782 р. цісар Австро-Угорщини Йосиф II скасував особисту залежність селян від дідичів, надав право одружуватися без дозволу пана, право обирати професію. Але не скасував панщину. Було складено опис всіх земель Галичини - т. зв. Иосифінська метрика.
Власниками землі (згідно метрики) в Боднарові були Кусман і Елла. Пізніше - Річард Розвадовський, основний маєток якого був у Бабин-Зарічному.
17 квітня 1848 р. скасовано панщину з відшкодуванням. Влучно відповів панам-кріпосникам у австрійському парламенті Відня 17 серпня 1848 р. депутат від богородчанського с. Ляхівці, Іван Капущак: „Прошу високого сейму, що маємо їх відшкодовувати? їх дар прийшов запізно. Є нас тут 100 на доказ, як то нас уважали за людей, не за підданих, не за хлопців з Галичини і Шлеська, а за панщини за підневільників, за найнижчу верству людей. На 3 000 кроків від панського палацу ми мусіли знімати шапку, а коли бідний селянин хотів чого від пана, то мусів дати жидові „куку в руку", бо жид мав право говорити з паном, а бідний хлоп - ні (оплески).
Коли бідний хлоп хотів вийти по сходах до панського двору, то говорено йому: „Лишися на подвір'ї, бо заблукаєш палаці. Бо хлоп смердить, пан не хоче знести того в своїм покої". І за кожне таке знущання ми маємо тепер давати відшкодування? Я думаю - ні батоги і канчуки, що обвивалися навколо наших голів і нашого струдженого тіла, - все нехай вистачає їм, все нехай буде їм відшкодуванням".
У 1860 р. в Австро-Угорщині прийнято нову конституцію, організовувалися крайові сейми, які мали вибирати від себе делегатів до Державної Ради у Відні. Галицький сейм мав складатися із 150 послів12.
Наприкінці XIX ст. розвиток господарства пішов дещо краще. В горах - м'ясне тваринництво, а на рівнинах вирошування пшениці. Потім садівництво, тютюнництво, хмелярство. Продовжували існувати домашні промисли і ткадтво, кушнірство, гончарство. Торгівля зосереджувалася в основному в руках іноземних капіталістів.
Боднарів щодо розвитку різних галузей господарювання не був нічим примітним.
На початку XX ст. розвивалася легка і харчова промисловість, деревообробна, ґуральництво та рільництво.
В роки Першої світової війни українські землі, зокрема, Галичина були втягнуті у вир військових подій між австрійськими і російськими військами. 16 серпня 1914 р. почалася грандіозна Галицька битва. Билися 8 армій, понад 100 дивізій (більше 1,5 млн. вояків та офіцерів). Битва тривала понад шість місяців. Закінчилася поразкою австро-угорських військ. Австро-Угорщина втратила Галичину, Буковину. Інші втрати - це 400 тис. військових, в тому числі 100 тис. полонених19.
В австрійську армію були мобілізовані і служили боднарівці:
Дрогомирецький Іван,
Дрогомирецький Петро,
Дрогомирецький Йосип,
Дрогомирецький Федір,
Дрогомирецький Федір,
Дрогомирецький Іван,
Дрогомирецький Василь,
Дрогомирецький Іван,
Дрогомирецький Дмитро,
Дрогомирецький Дмитро (заг),
Дрогомирецький Михайло А,
Дрогомирецький Микола,
Дрогомирецький Олекса,
Дрогомирецький Петро,
Дрогомирецький Гнат,
Жураківський Іван,
Жураківський Дмитро,
Жураківський Петро,
Гаврилюк Григорій,
(Список складено з розповіді Дрогомирецького Михайла Федоровича, 1910 року народження. Повторюється багато однакових імен та прізвищ, але по-батькові Дрогомирецький всіх знати не міг).
В роки війни австрійський уряд збудував вузькоколійну залізницю із Боднарова повз село Бринь і Сапогів до Комарова, де були склади із зброєю та іншим військовим спорядженням.
За селом, з боку Брині, де льонозавод, є сліди окопів та могил періоду Першої світової війни. Більша могила, очевидно, є місцем, де закопано побитих коней.
Австро-Угорський уряд 1914 р. дав згоду на створення українського війська. У Львові створили Бойову Управу руханкового товариства „Січ", яке стало основою Легіону українських січових стрільців. Зголосилося 28000 чоловік; а прийняли лише 2500 вояків. У селах створювалися гуртки соколів - січовики. Вступали молоді сільські хлопці у „Січ". На прикріпленій до одягу стрічці був напис „Січ". Це викликало великий спротив та невдоволення польських шовіністів.
Учасниками „Січі" були боднарівчани: Бережницький Михайло Якович 1897 р. н, Вислобіцький Михайло Андрійович (Солтис)1888 р. н., Дрогомирецький Іван(Чепіль)-1892 р. н., Дрогомирецький Олекса (Лівого тато)-1888 р.н., Дрогомирецький Петро - 1893 р н. Ленюк Дмитро Петрович - 1893 р. н. Ленюк Петро Петрович - 1895 р. н. Луцький Дмитро (Гайдаш).Луцький Петро. Луцький Дмитро (Сухонький). Ліщинський Іван Михайлович - 1899 р. н. Ліщинський Іван Петрович (Капчук) - 1897 р. н. Ліщинський Іван (в Америці). Топольницький Дмитро (Бабинка). Топольницький Василь (Бабинка). Куцела Микола (Долішній кінець). Дрогомирецький Осип. Куцелу Миколу привезли з-під Львова, труну поставили у стодолі, матері наказали труну не відкривати. Однак вона відкрила і сказала, що то її син.
Серед багатьох народних пісень найбільш популярною в с. Боднарові була:
У Боднарові пісню співали, замінивши слова „хорунжого сина" на слова „хорунжого Осипа". Осип; Дрогомирецький з Бабинки був хорунжим у січовиках. Хорунжі - від слова „хоругва" (прапор). Очолював військовий підрозділ. Тримав хоругву, як підпоручик. Хоругва - бойовий прапор у козаків ХУІ-ХУШ ст., вишитий золотими нитками або шовком. Кольори: жовтий, блакитний, чорний,] білий, з образами Ісуса Христа і Діви Марії, інших святих. Знизу - козак із шаблею.
У листопаді 1918 р. у Львові була проголошена Західно Українська Народна Республіка (ЗУНР)3.
11 листопада Румунія захопила м. Чернівці і Буковину. Чехословаччина загарбала Закарпаття. В таких важких умовах постало питання про об'єднання ЗУНР із Українскою Народною Республікою у Києві. Це відбулося 22 січня 1919 р. у Києві. Проти української національної незалежності виступили Польща, Антанта і більшовицька Росія. На допомогу Польщі Антанта перекинула з Франції 80-тисячнумію генерала Галлера, яка стримала наступ Української Галицької армії.
Війська 8-ї Галицької бригади відступили зі Стрия до Коднарова, зупинилися на р. Свіча. 25 травня 1919 р. курінь поручка Бізанца підійшов аж до села Копанки, що біля Калуша і зупинився на р. Сівка.
Курінь поручика Струнця відступив і зупинився біля р. Лімниці, недалеко Калуша.
Нестача військової техніки, амуніції, живої сили привели до того, що УГА змушена була відступати і 16-17 липня 1919 р. перейшла р. Збруч і з'єдналася з військами УНР.
В УГА воювали боднарівці:
Дрогомирецький Федір (Крілик) (1899-1964)
Гошовський Микола Іванович (1895-1957)
Вислобіцький Михайло Ф. (1896-1963)
Дубильовський Михайло (1898—?)
Жураківський Михайло Іванович (1896-1966)
Жураківський Іван Михайлович (1896-1970)
Дрогомерецький Михайло Михайлович (1898-1958)
Куцела Михайло Петрович (Миханина) (1898-1954)
Луцький Андрій Якович (1897-1958)
Луцький Михайло Михайлович
Топольницький Дмитро Степанович (1897-1991)
Різничук Микола Федорович (1897-1977)
Топольницький Дмитро Васильович
Український народ не зумів побудувати свою державу. В цьому є вина Антанти, яка боялася за свої інтереси.
Висновок
На початку нового часу на Бойківщині виникає ряд сіл. Перші поселення не були великими. Однак слід зауважити, що такі переселенці, хоча й і виховалися у певному культурному середовищі, та вже їх онуки набували дещо інших етнокультурних рис. А ще слід враховувати, що такі втікачі були з різних сіл і мали певну специфіку. На основі цього у складному процесі взаємодії і складались звичаї і повір'я боднарівців.
Офіційно перша згадка про Боднарів належить до 1421р. хоча археологічні знахідки свідчать, що люди тут проживали ще у давньокам’яному віці. Вони займались землеробством, скотарством та полюванням. Друга письмова згадка про поселення Боднарів датована 1442р..
Боднарів поступово збільшував обсяг орних земель. Це в основному відбувалося за рахунок приходу сюди нових втікачів. Вони тут „відвойовуючи" землю у лісу використовували вогнево-підсіння землеробство. Це заманило сюди панів, які урізали селянські земельні уділи і створювали в такий спосіб свої маєтки. Становище волелюбного народу з проникненням феодалізму значно погіршилось. Селянин був зобов'язаний відпрацювати 3 дні на пана, причому із своїм реманентом. Після скасування панщини і впровадження тут грошових відносин, ситуація мало, що покращилась. Не кожен селянин міг дозволити навіть взуття усім своїм дітям, були одні на загон, сім'ї як правило були всі багатодітними. Окрім того внаслідок введення загальної військової повинності населення, а це в основному юнаки призивного віку. Після приходу сюди радянської влади ситуація дещо покращилась. Однак відчутними були ще втрати яке село зазнало під час Першої світової війни.
Традиції які збереглися до сьогодення сягають своїм корінням, ще в часи заснування. Коли під час великого релігійного свята ввечері виконують звичаї, які походять ще від язичництва і перебувають в міцнім зв'язку із християнством, слід тільки згадати Івана Купала, свят вечір, Андрея, тощо. Крім того існують і різні забобони перекази. Більшість таких забобонів стосується побутової сфери. Це зокрема про людей які можуть відвернути грозу, або допомогти при укусі гадюки і інше. Крім того є і негативні персонажі які можуть накласти блуд, наслати на подвір'я гадюк, „забрати" в корови молоко.
На сьогоднішній день більшість населення зайнята на роботах в місті. Значна частина виїжджає на заробітки до Західної Європи, США та сусідніх Польщі та Росії. Загалом населення відзначається великим рівнем релігійності і моральності. Односельчани завжди готові допомогти один одному в тій чи іншій проблемі.
Отже, населений пункт Боднарів являється одним із камінців мозаїки, яка зветься Бойківщина.